Європейські цінності: між ідеалом, дискурсом і реальністю

Стелла Гервас

Науковий співробітик Будинку Гуманітарних наук Аквитанії (Бордо, Франція) і Чиказького Університету (США)

Недавно, незадовго до обговорення проекту європейської конституції, американський економіст Джеремі Ріфкін (Jeremy Rіfkіn) стверджував, що на зміну горезвісній «американській мрії» іде «мрія європейська»: нове бачення майбутнього людства, нова модель, що несе надію для глобалізованого світу XXІ століття[1]. На питання про розходження, які він бачить між цими двома проектами суспільства, він відповів, що вони залежать здебільшого від вибору або складових, відмінних від «колективних ідеалів», що поєднують людське суспільство, інакше кажучи, від цінностей, переданих його членам. Американська мрія народилася від доведеного до крайності поняття свободи, у той час як європеєць віддає перевагу безпеці.

Навіть якщо терміни протиставлення, позначеного Ріфкіним, небагато спрощені, це залишається відправним пунктом, щоб поставити питання щодо справжніх цінностей в законодавчих документах, які є основою будівництва політичної Європи, інакше кажучи «європейського проекту».

Треба відзначити, що Договір про Європейський союз, як і інші основні документи Євросоюзу, прагне обґрунтувати європейське будівництво на цінностях. В одній з попередніх статей я мала можливість проаналізувати цінності, відбиті в проекті конституційного Договору 2005 року, що так ніколи й не з'явився[2]. Він був замінений в 2009 році новим, зміненим або спрощеним договором, названим Лісабонським. Він мав бути не тільки більш консенсуальним, уникати дратівних бюрократичних тим, але також мав взяти до уваги нові реальності країн Центральної та Східної Європи, що входять до Союзу із 2004 року.

Відповідаючи на запитання відповідності цих загальних цінностей для політичної Європи, ми застосували до цих документів метод семантичного, історичного та навіть антропологічного аналізу, щоб показати цінності, концепції й прагнення їхніх авторів, а також запитати себе про справжні очікування громадян Євросоюзу. Це також можливість зрівняти ті нюанси різночитань, які із часом з'явилися в цих документах.

Чому "Європа цінностей"?

Апріорі немає, безумовно, нічого дивного в тім, що фундаментальні документи Європейського союзу посилаються на перелік цінностей: дійсно, всі конституції або багатосторонні договори є кристалізацією істотних цінностей політичної спільності, яку вони хочуть утворити та керувати нею. Якщо цінності являють собою якості або принципи, що вважаються гідними для існування в суспільстві – колективні ідеали – тоді буде логічно надати нормативний характер фундаментальним принципам для здійснення спільного життя.

Однак, це не пояснює всього, більше того. У дійсності, пафос, що надається цінностям, з'явився недавно. Так, у Римському договорі 1957 року згадувалося тільки «збереження миру і свободи». І тільки в Єдиному європейському акті 1986 року держави заявляли про «рішення разом сприяти демократії, ґрунтуючись на правах людини». В 2000 році ми присутні при вирішальному повороті, коли Європейська рада публікує політичну декларацію, Хартію Європейського Союзу з прав людини, яка заявляє в преамбулі, що «народи Європи, встановлюючи між собою все більш тісний союз, вирішили будувати мирне майбутнє, засноване на загальних цінностях»[3].

Навіщо засновувати Європу на цінностях? Це бажання народжується з парадокса: європейський проект було надихано концепцією держави, започаткованої в епоху Просвітництва, що є державою-проектом. Йому потрібні тексти, що закладають основи, тексти програмні, орієнтовані на майбутнє. З іншого боку, простий суспільний договір здається недостатнім. Звичайно, була епоха, коли можна було заснувати цілий соціальний лад на божественному законі, але в нашому безбожному та релятивістському суспільстві треба було знайти що-небудь інше[4].

Можна було б подумати, що відповідь має бути в європейській ідентичності, що була б основною сама по собі. Але лінгвістична розмаїтість та розмитість кордонів у Європі саме є причиною того, що європейська ідентичність залишається не-зрозуміло-чим і майже нічим, вона вперто вислизає від спроб визначення. Ця «загальна ідентичність» являє собою скоріше переплетення із близьких, але різних ідентичностей усередині простору, де рухаються товари, люди й ідеї. Вона також сприймається зовсім по-різному залежно від  перспектив одночасно культурних, географічних, економічних, символічних або навіть ідеологічних. Античні греки без сумніву зіштовхувалися з подібними утрудненнями, але, принаймні, їхні діалекти були ближче між собою, ніж мови сучасної Європи[5].

Бачачи ці недоліки при визначенні ідентичності, які є без сумніву однією з центральних характеристик європейського проекту, автори фундаментальних документів Євросоюзу вирішили тому поміняти підхід, піднявши роль, що віддається цінностям: ці цінності стають джерелом і узаконюванням проекту. Цінності, як засіб організації політичної установи, стають, отже, обґрунтуванням і кінцевою метою цієї установи. Ми можемо краще оцінити значимість цих цінностей, називаних «європейськими», коли розуміємо, що вони стали метою будівництва ідентичності[6]. Іншими словами, цінності призначені для будівництва європейської ідентичності, а не для протилежного.

Короткий перелік європейських цінностей

Тепер, коли ми помістили питання цінностей у їхній контекст, перейдемо до їх короткого опису. У статті 2 проекту Конституції 2005 року була сформульована їхня сутність:

«Союз заснований на цінностях поваги людського достоїнства, свободи, демократії, рівності, правової держави, а також дотримання прав людини. Це цінності загальні для країн-членів співтовариства, яке характеризується плюралізмом, терпимістю, справедливістю, солідарністю та відсутністю дискримінації»[7].

Як ми бачимо, тут мова йде про соціальні, навіть політичні цінності. У новому тексті Конституції 2007 року, стаття 2 проголошує те ж саме із двома додаваннями: «права людей, що належать до меншин»[8] і «рівність між жінками й чоловіками», дві програмні цінності для питань сучасного суспільства в рамках розширеної Європи.

У просторовому плані, замість географічного розмежування, преамбула проекту Конституції 2005 року описувала Європу як привілейований простір людської надії, тобто абстрактний простір, що ці цінності нібито характеризують більше, ніж інші. Я цитую:

«Усвідомлюючи, що Європа є континентом, який несе цивілізацію; що його жителі, які приходили послідовними хвилями з перших років існування людства, послідовно розвивали там цінності, що затверджують гуманізм: рівність людей, свобода, повага до розуму».

З погляду історика, цей аргумент здається вагомим, при одному уточненні, що Європа не має монополії на ці цінності.

З іншого боку, стаття 1 - абзац 1 проекту договору Конституції передбачав, що «Союз є відкритим для всіх європейських держав, які поважають його цінності і які беруть на себе зобов'язання їм спільно сприяти».

Договір про Європейський союз у своїй версії 2009 року заявляє у свою чергу:

«Керуючись культурною, релігійною й гуманістичною спадщиною Європи, з якого розвилися загальні цінності, що становлять нерушимі та невід'ємні права людської особистості, так само як свобода, демократія, рівність і правова Держава»[9] .

Стаття 7- біс також заявляє, що «Союз розвиває із країнами-сусідами привілейовані відносини для створення простору благополуччя та добросусідства, заснованого на цінностях Євросоюзу».

Тобто, немає чіткого визначення фізичної географії континенту та її історії, є розмежування простору формальним приєднанням до цінностей. Іншими словами: Європа закінчується там, де закінчується визнання її власних принципів.

Ми бачимо, навпроти, як у цій новій версії договору, завдяки термінам релігійний та гуманістичний, з'являються дві фундаментальні течії європейської культури: з однієї сторони спадщина великого монотеїзму (західне й східне християнство, іудаїзм, а також іслам), засновані на існуванні Бога; з іншої, спадщина духу Просвітництва, що ставить людину в центр світу, і яке ми традиційно пов'язуємо з самим гуманізмом і з класичною грецькою культурою. Значимість Просвітництва була ясно виражена творцями цих документів. Тим часом вони сильно сперечалися, щоб визначити, включати або не включати релігійне в перелік цінностей Євросоюзу. Хартія прав людини задовольнилася сім років тому терміном духовний. Отож сьогодні вони вирішили надати йому повне право громадянства. Факт розвитку цього визнання в офіційній мові пояснюється також вступом східноєвропейських країн таких, як Польща, де прихильність до християнської традиції залишається дуже живою. Між рядків виявляємо розбіжність XІX століття між традицією й сучасністю та неясний спогад про старі історичні розколи між заходом і сходом, північчю і півднем.

Конституція палімпсест

У дійсності, європейський проект у своїх послідовних текстах висуває не дві системи ідей та уявлень (гуманізм і релігія), а декілька (до шести), які доповнювали один одного протягом європейської історії. Результат – це щось подібне до палімпсеста, вікового пергаменту, на якому ми можемо розшифрувати більш-менш ясно послідовні спроби європейської цивілізації сформулювати кодекси життя в суспільстві.

Ми можемо також, для прикладу, розважитися відновленням історичних страт цього палімпсеста, також як і їх відповідних кінцевих цілей. Деякі з них відносно очевидні, інші більш завуальовані, деякі ледь помітні. Іноді вони суперечливі.

1. У натяках ми спочатку знаходимо посилання на гуманізм у буквальному значенні (рух, що присвятив себе звільненню розумів від догми), на міжнародне право, закріплене в кодексах в XVІІ столітті, але перші елементи якого сходять до римського права (поняття народу й свободи). Це згадування про гуманізм підкреслює світський характер створюваного європейського суспільства, або, щонайменше, відділення церкви від держави.

2. Серед найбільш очевидних посилань фігурує епоха Просвітництва XVІІІ століття, що несе науковий прогрес і ідею Європи як континенту, який несе цивілізацію. Сутність проекту європейського об'єднання випливає здебільшого з проектів вічного миру від абата Сен-Пьера до Канта, проходячи через Руссо. Посилання на свободу, рівність і солідарність (модернізована версія братерства) відносяться, зрозуміло, до Французької революції.

3. Держави-нації XІX століття існують у конституційних рамках з поділом влади, загальним виборчим правом і правом бути обраним, так само як ідея, що європейські народи можуть продовжувати, незважаючи ні на що, пишатися своїми національними ідентичностями та історіями.

4. Капіталістичний лібералізм вихваляє достоїнства свободи підприємництва та конкуренції, передбачаючи створення єдиного ринку із чесною та вільною конкуренцією.

5. Соціал-демократія затверджує, у свою чергу, своє право на захист трудящих, на соціальне забезпечення, на терпимість, на соціальну справедливість. Уявлювана держава-провидіння як фактор безпеки не без проблем співіснує із принципами вільної економіки: цінності (у принципі позитивні) вільного підприємництва та індивідуальної відповідальності сьогодні повсюди підмінюються невтримною конкуренцією, демпінгом зарплат і скороченням робочих місць, зі зневажливими етикетками неолібералізму або глобалізації. Цей конфлікт протиставлюваних уявлюваних світів і інтерпретація кінцевих цілей проекту європейського будівництва, яка випливає із цього, частково пояснюють збої та невдачі різних спроб відновлення Договору про Європейський союз.

6. Нарешті, перелік «європейських» цінностей не був би повний, якщо не брати до уваги всіх посилань на соціальні рухи цих останніх десятиліть, того, що називаємо також пост-сучасністю (екологія, фемінізм, солідарність із країнами третього світу, і т.д.). У семантиці, властивій нашій епосі, мова йде про нашу відповідальність стосовно майбутніх поколінь і планети, про єдину у своїй розмаїтості Європу, про відсутність дискримінації, дотриманні прав кожного, так само як і меншин, про боротьбу проти соціального виключення, про солідарність у світі.

Ці страти представляють епохи, комплекси пов'язаних між собою концепцій. У цьому переплетенні багато історії: події, війни, люди, переконання, про які необхідно пам'ятати, що вони існували й що саме з їхнього матеріалу створені наші мріяння і наші проекти.

У цій поліфонії ми можемо почути також хрипкий голос іншої Європи, Європи первинних і не виражених рефлексів. Ці голоси звучать глухо, але завжди чутно, це сумні досвіди народів Європи із придушенням, будь це придушення слабких держав сильними, релігійних меншостей пануючими культурами, або бідних багатими. Виділяються дві теми:

Перша – це визначення територій, інакше кажучи, рівні повноважень. Хто робить, що, до яких пір, і при яких умовах? Європейський союз – тільки нова імперія? Тут проявляється багато болючих спогадів з XX століття, це імперії в Центральній Європі перед першою світовою війною, питання національностей у проміжку між двома світовими війнами, третій німецький Рейх і, нарешті, Радянський Союз. Для відповіді на ці питання Європейський союз розвиває на основі вже таких відомих принципів, як принцип пропорційності – обмежити засоби до необхідних для досягнення мети – а також таких нововведень як субсидиарність – втручатися тільки там, де держави-члени не в змозі зробити самі. Добровільний вступ держав і це вироблення відносини периферії до центра сприяють створенню того, що президент Європейської комісії Хосе Мануэль Баррозо назвав «неімперською імперією».

Друга тема, що сьогодні викликає сильні реакції в теперішній період фінансової кризи, – принцип повної конкуренції усередині єдиного ринку. Соціал-демократична модель сьогодні погіршена правилами збалансованого бюджету, які надалі будуть нав'язані державам-членам, але без повної відмови від цього. Тому треба буде почекати, щоб побачити, що із цього вийде.

Фундаментальні тексти,  чи відповідають вони на фундаментальні питання?

В остаточному підсумку, система «європейських цінностей» була задумана, щоб дати відповідь на три вимоги:

1. дати Європі кінцеву мету та чіткі політичні цілі.

2. викликати популярне почуття приналежності, тобто уявлюване, здатне мобілізувати людей, якими вона має намір керувати, іншими словами: дозволити європейцям мріяти.

3. визначити границі європейського громадянства і європейської ідентичності по відношенню до себе самої й до закордонних країн.

Щодо політичних цілей, відкрите бажання сприяти миру (у статті 3) і заклик до європейських країн перебороти їхній старий розподіл і об'єднатися ще тісніше, кувати свою загальну долю (у Преамбулі конституції 2005) здаються переконливими аргументами. Незважаючи на це, здається, що їх як і раніше недостатньо для мобілізації людей молодого покоління, які, однак, повинні бути більше миролюбними[10] . Адже вони не знають війни і вбачають скоріше фактор небезпеки у швидкому розширенні границь Союзу на схід, а також погрозу для соціальних досягнень.

Що стосується створення почуття приналежності, європейської мрії, здатної мобілізувати населення, ці висловлені в європейському проекті цінності, які приймаються як необхідні, чи дійсно достатньо їх для обґрунтування цієї загальноєвропейської ідентичності, що знайшла б відгук у душі європейців?

У всякому разі, здається досить важко побачити там корінь європейського політичного міфу, здатного змусити юрби мріяти[11]. Бажаючи відмовитися від історії, автори проекту дійсно відмовилися (можливо справедливо) розглядати її як послідовність фактів, що складають загальний досвід, який викував і зміцнив це почуття приналежності. Недоліком цього є те, що документи, складені в дусі цієї упередженості, походять на збірник різнорідних принципів, що відбиває уявлюване експертами, які мають намір керувати Союзом подібно до розсудливої технократії, що забезпечує вільний рух людей, товарів і капіталів: в остаточному підсумку, це щось на кшталт сучасного освіченого деспотизму, одночасно регламентарного, терпимого і якщо можливого функціонального.

Третє істотне питання, що піднімає європейський проект, полягає в тому, щоб знати, чи дійсно проголошувані їм цінності визначають цей теоретичний простір людської надії Європи. Дійсно, доводячи доказ до абсурду, ми можемо припустити, що будь-яка країна, що розділяє ці цінності, здатна ввійти до Союзу: кандидатура Австралії або Нової Зеландії була б прийнятна? У першому наближенні, вони ставлять принципові рамки Союзу в його політиці сусідства на сході: вони застосовуються до України й Молдавії, історія й культура яких явно європейські, як неодмінна умова внесення кандидатури. Ця система цінностей здається все-таки недостатньою, щоб виробити відношення щодо кандидатури Туреччини.

Висновок

У підсумку, бажаючи примирити цінності з часто суперечливими кінцевими цілями, діалектичному зусиллю «гуманістичного синтезу» європейського проекту бракує, головним чином, ясності й простоти. Факт відсутності однорідного й оригінального викладу, а також ясної ієрархії цих цінностей – за винятком миру, що з повним правом піднімається над іншими, – може бути оцінений як сила, тобто продукт відкриття духу й прагматизму його авторів і їхніх здатностей виробляти компроміси між протилежними тенденціями. Все-таки складність завдання їх змусила, якоюсь мірою, відмовитися від визначення почуття приналежності, або від розробки занадто владного проекту: вони порахували, що змогли з'єднати протилежності, не прибігаючи до болючих рішень.

Ця двозначність виявилася, таким чином, джерелом сумнівів і незгод. Можливо, треба буде почекати кілька років, щоб зміст прояснився, і щоб програма європейських цінностей знайшла, нарешті, більш зрозуміле формулювання. Такий підсумок раціонального аналізу.

Між тим, політика – це справа не тільки раціональності: вона – також питання емоцій, почуттів, інтуїцій і уявлюваного[12]. Цей факт визнається навіть (і можливо головним чином) у суспільстві, що вважає раціональність вищою цінністю. На жаль, саме ця раціональність, складна, економічна, технократична, бюрократична та прихильниця вільної торгівлі, є проблемою в очах частини європейського населення, тому що саме вона народжує в них відчуття, що ними править технократична еліта, який далекі їхні справжні турботи.

Але хіба можна змусити європейців мріяти за допомогою цього лаконічного викладу про цінності? Вони, однак, не звучать фальшиво у вухах філософів або істориків, тому що вони, безперечно, занурені своїм корінням в загальне минуле Європи. Але в той час, як вони мали б підтримати проект і дати йому дихання, яке ніколи не можна знайти в юридичних деталях, вони втрачають свою силу через відсутність ясності або наочності для простих смертних. Їх занадто консенсуальне та абстрактне подання не в змозі стимулювати ні уяву європейських громадян, ні їхні глибокі переконання. Ось без сумніву та причина, по якій вони не завжди пізнають себе в них.

Відмовляючись від минулого Європейського союзу і залишаючи тільки «абстрактні» цінності, ми забуваємо про глибокі мотивації його політичного об'єднання, тобто про трагічне положення цього континенту, спустошеного війною в 1945 році, але ж це, імовірно, найкраща захисна мова, яку можна було б виголосити на користь мирно об'єднаної Європи. І ще раніше, треба було б нагадати, що ці цінності миру в Європі були пронесені фантазерами від XVІІІ століття до наших днів[13]. Занадто абстрактне уявлюване шкодить уяві.

Тому є безсумнівний інтерес спроектувати європейську мрію, що прямо звертається до п'яти почуттів громадян, з баченням минулого та жваво і ясно представленого майбутнього. Політична Європа мала б надати відчутні аргументи про справжні причини, з яких європейські народи мали б об'єднатися зараз та в майбутньому.

Це втілення європейських цінностей одночасно в більш раціональній і в більш плотській формі могло б бути виконано двома способами. Спочатку викладанням історії з формулюванням відчутних і щоденних переваг, які треба було створити після Другої світової війни на заході та після падіння залізної завіси на сході, мир між народами континенту, демократія, соціальна справедливість, благополуччя і свобода особи. Це також передбачає викладання філософії, тому що ці цінності були, про це треба нагадати, спочатку задумані та розроблені філософами. По-друге, треба було б зуміти наочно показати європейцям дорогу, по якій треба буде конкретно пройти, щоб ці цінності – починаючи з Хартії прав людини – стали реальністю.